Гіпотеза Кохання

Адаме, – перервала вона його з мокрою посмішкою. — Це не важливо, тому що друге, ось те, що дійсно важливо.

Тепер вони були так близько. Вона відчувала його запах і його тепло, а його руки обіймали її обличчя, великими пальцями проводили взад-вперед, щоб витерти її щоки.

— Кохана, – прошепотів він, — що це друге?

Вона все ще плакала, але ніколи не була щасливішою. Тож вона сказала це, мабуть, з найгіршим акцентом, який він коли-небудь чув.

— Ik hou van jou, Адаме.

— Я сказала, що піду. Але зараз мені не хочеться ні з ким розмовляти, – вона ще раз витерла щоки, але якимось дивом потік припинився. Адаму Карлсену, відповідальному за 90 відсотків сліз факультету, насправді вдалося змусити когось перестати плакати. Хто б міг подумати? — Хоча я відчуваю, що безкоштовний алкоголь дійсно може допомогти

Олів кинулася до нього й обійняла його тулуб якомога міцніше. Вона закрила очі, коли після кількох секунд вагання він обняв її.
— Вітаю, — тихо прошепотів він їй у волосся. І ось Олів знову була на межі сліз.
Коли вони опинилися в машині Адама — «Пріусі», ніхто не здивований, — і їхали до кампусу, вона відчула себе такою щасливою, що не могла мовчати.
— Він візьме мене. Він сказав, що візьме мене.
— Він був би ідіотом, якби не зробив цього, — Адам усміхався. — Я знав, що він візьме.

— Коли ви закінчите, я можу підвезти тебе до кампусу, Олів, — запропонував Адам. — Мені й так туди потрібно.
— Ми закінчили, — сказав Том, продовжуючи друкувати. — Вона вся твоя.
Оу.

Вона змусила себе встати й обурено піти, але він схопив рукав її сорочки й обережно потягнув за нього, поки вона знову не сіла біля нього на вузьку кушетку — можливо, навіть трохи ближче, ніж раніше. Її очі продовжували блищати, але він дивився на неї м’яко і незворушно.

Він непоганий мудак, я гадаю.

Тож якщо Карлсен є таємною інопланетною формою життя, яка планує захопити Землю, що в кінцевому підсумку призведе до того, що людство буде поневолене злими володарями, які виглядають як цикади, і єдиний спосіб зупинити його – зустрічатися з ним, ти можеш мені сказати, і я повідомлю «NASA»…

— Робота чи кохання?

— Гм… і те, і те.

— Нічого собі, – Сара Хелен зморщила ніс. — Подвійна загроза. Можеш це відкласти?

— Ні, не дуже.

— Можеш попросити когось іншого зробити це за тебе?

— Ні.

— Можеш змінити своє ім’я, припекти кінчики пальців, увійти до програми захисту свідків і зникнути?

— Гм, не впевнена. Але я не громадянка США.

— Тоді, мабуть, ні. А можеш сказати «нахуй це» і впоратися з наслідками?

«Можливо, одного разу ти навіть дозволиш мені розповісти тобі».

Це… ні. Ні, це помилка. Вона явно не сприймає секс чимось легковажним, а це означає, що вона заслуговує мати його з кимось… кращим. Хтось інший. Хтось, хто не набагато старший за неї, хто ніколи не відхиляв пропозицію своєї подруги про дисертацію, кому не потрібно встановлювати будильник на ранок, щоб не забути припинити роботу й піти спати. Хтось, хто не проводив останні кілька років, сумуючи по аудиторіях, хтось, хто не уявляє її, коли він…