Записки Кирпатого Мефістофеля

Як я можу піти від тої, яку сам вибрав?
Нарешті, коли минає багато-багато часу, коли проходить оргія, я почуваю, що тепер знаю і люблю її. І раз питаюся її: що таке любов? Вона відповідає: це те, коли ніщо не існує, окрім нього.
Значить, вона ще не любить мене.
І знов згодом задаю їй те саме питання. Вона каже: любов — це страх загубити.
Ні, і тепер вона ще не знає, що таке любов.
І от, нарешті, вона сама каже мені: як дивно, я люблю світ, я люблю людей так, як ніколи не любила. Від чого ця жалість у мене, і зворушення, і така, хороша печаль? Я вже не боюсь загубити тебе, бо це ж неможливо, правда? — ми так вросли одне в одного, що я вже не розумію слова «загубить». Кого загубить? Себе?

Мене самого зрадило життя, одібравши в мене молодість.

Сиджу на Володимирській гірці! Внизу розлився широко Дніпро, затопивши острови і Слобідку. В далині м’якими сумирними лініями манячать дніпровські гори. На них біліє церква монастиря, звідси подібна до надмогильного пам’ятника. Ліворуч розлігся галасливий, завзятий, торговельний і брудний Поділ.

Панас Павлович, витріщивши на мене скла пенсне і

того ж таки вечора я декілька разів згадую рогове пенсне, дві хвилі м’якого волосся і соковитий, по-дитячому ясний, сміх.
Варвара Федорівна з перших кроків наших переговорів виводить мене з наготовленого спеціально для цього спокійно-ділового тону. Дурницею, власне, виводить. Коли я входжу до неї в кімнату, вона сидить за туалетним столиком і полірує нігті. На столику в срібній шухлядці лежать усі причандали манікюра: каламарчики, щіточки, щипчики й тому подібне чортовиння.

Що таке наші жінки, жінки професорів, відомих адвокатів, письменників, лікарів, інженерів, як не паразити, як не досмертні грабіжники своїх чоловіків, як не паучихи, що пожирають своїх самців? Жінка мужика, робітника, купця, навіть поміщика, проста немудрствуюча «міщанка», як люблять ці паразити називати їх, робить своє діло в житті, хазяйнує, виховує, як уміє, своїх дітей, чесно заробляє хліб і любов. А ці? А ці, я вас питаю? О, ці сміються з чотирьох німецьких «К»: Кіндер, Кіхе, Кірхе і... і ще якесь там четверте. О, яке міщанство! Поступова інтелігентна жінка стоїть вище...

Та ви знаєте, ви знаєте, що нема гидшої, нема паскуднішої істоти на землі, як жінка матеріально забезпеченого інтелігента...

те, що вона викинула з себе два шматки живого м’яса, викинула із скотячим вереском, страхом, прокльонами, за ці подвиги вона все життя має право сидіти на шиї людини, має право вмішуватись в його життя, нівечити його, оплювати, зогидити?

Простий паразит! Та вона ж нічого не робить! Нічогісінько! Обід варить прислуга, хату прибирає прислуга, за дітьми ходить прислуга. Вона ж тільки їсть, спить, щось там собі почитує, їздить по концертах, театрах, розводить розумні, цікаві балачки й більше нічого.

Випив він небагато: три чарки коньяку та дві пляшки пива — пиво од згаги. Але досяг блискучих результатів: він балакав з Варварою по її власному методу; загилив їй аж два ляпаси і заявив, що «рішуче, категорично і на завжди розходиться з нею».