На Західному фронті без змін

Кач розповідає один із тих анекдотів, що обійшли весь фронт, від Вогезів до Фландрії,— анекдот про військового лікаря: на комісії він викликає за списком людей, і, коли до нього чоловік підходить, він, не дивлячись, оголошує: "Придатний до служби. Нам на фронті потрібні солдати". От якось до нього підходить чоловік на дерев'янці, а лікар знов оголошує: "Придатний".

— I тоді,— Кач підсилює голос,— чоловік каже лікареві: "Дерев'яну ногу я вже маю, але якщо я тепер знову попаду на фронт і мені відірве голову, тоді хай мені зроблять дерев'яну голову, і я стану військовим лікарем". Нас усіх щиро тішить така відповідь.

Усі ми — велике братерство, на якому лежить відблиск від оспіваного в народних піснях товариства, і солідарності в'язнів, і розпачливої згуртованості людей, рокованих до смерті; це й позначає наше життя серед постійної небезпеки, беззахисності й напруженого чекання смерті; це життя зводиться до байдужого сприймання людиною дарованих їй годин, сприймання без патетики, в найзвичайнісінький спосіб. Воно й героїчне і банальне, наше життя, коли хто схоче визначити, але хто цього схоче?

молодий, мені двадцять років, але в житті я бачив тільки відчай, смерть, жах та поєднання безглуздої легковажності з неймовірними муками. Я бачу, що хтось нацьковує народ на народ, і люди вбивають — мовчки, слухняно, по-дурному, не розуміючи, що роблять, і не відчуваючи ніякої провини. Я бачу, що найкращі уми людства винаходять зброю і слова, аби це тривало й далі, та ще й у найвигадливіших формах.

Двоє поранених помирають у корчах правцю. Шкіра в них стає сірою, тіло дубіє, тільки очі залишаються живі, та ще й довго. В інших поранена рука чи нога підв'язана й висить у повітрі, немов на шибениці. Під рану поставлено миску, туди стікає гній. Що дві чи три години миску спорожнюють. Деякі поранені лежать на витяжці з важким тягарем. Я бачу людей із розпанаханими животами, в таких ранах завжди повно калу. Лікарів писар показує мені рентгенівські знімки розтрощених стегон, колін і плечей.

Молитися краще, ніж спати. — Вона стоїть і безневинно всміхається. — До того вже сьома година.

Альберт знову стогне.

— Зачиніть двері! — гаркаю я.

Сестра зовсім збентежена, щось таке вочевидь не вкладається їй у голові.

— Але ж ми молимось і за вас.

— Дарма! Зачиніть двері!

Уночі ми не можемо й на хвилину заснути. В нашій величезній палаті помирає семеро. Один співає високим здушеним тенором церковні хорали, а далі починає вже хрипіти. Другий вилазить із ліжка і доповзає до вікна. Там він і лежить, перед вікном, немов хотів востаннє подивитися на білий світ.

шукаю далі. Так воно і є. В одному місці висять шматки форми, в іншому прилипла кривава каша, що колись була живим тілом. Ось лежить зовсім голий труп, на одній нозі в нього ще зостався клапоть спідніх та навкруг шиї — комір від мундира. Весь його одяг висить тут же, на найближчих гілках. Трупові бракує обох рук, їх мов викрутило. Одну з них я помічаю кроків за двадцять у чагарнику.

Труп лежить долілиць. Під ранами на місці вирваних рук земля почорніла від крові. Листя під ногами розметене, начебто чоловік іще хвицався.

Мені здається, що це наче якась лихоманка,— каже Альберт.— Ніхто начебто не хоче війни, аж раптом вона вже тут. Ми не хотіли воювати, інші твердять те ж саме, а проте вже півсвіту воює.

Та певне, але подумай: ми майже всі — прості люди. I у Франції більшість населення теж робітники, ремісники, дрібні службовці. Навіщо якомусь французькому слюсареві чи шевцеві нападати на нас? Ні, це все вигадують уряди. Я зроду не бачив жодного француза, поки не опинився тут, і більшість французів так само не бачили нас. Їх теж ніхто не питає, як і нас.

схвильований, але навіщо хвилюватися, це ні до чого. Мені хочеться знову відчути той тихий захват, те могутнє, невимовне почуття, що охоплювало мене, як я колись підходив до своїх книжок. Нехай мене знову підхопить вітер бажань, який тоді здіймався в мені від самого погляду на барвисті спинки книжок, нехай він розтопить ту смертельно важку свинцеву брилу, що лежить десь у мене всередині; нехай він знову пробудить у мені нетерпеливе поривання в майбутнє і крилату радість, що її дарує світ думок; нехай він поверне мені втрачений юнацький шал.