Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

КОЛО)

Місто немов сузір'я.

Як часто, блукаючи, йшли ми

на світло домів, від яких

не лишилося й каменя!..

І хто нам повірить, що йшли ми на світло?

Як часто шукали ми гирло,

і міст, і причал

в опівнічних пустинях дворів,

та хто нам повірить, що річка була тут?

Тільки крізь нас переходять міста

у непам'ять.

Ми вимовляємо їх

і знаходимо іншими. Втім,

вранці виходиш на площу і все пізнаєш:

Липи в час доцвітання стоять золоті,

безгомінні.

ЛЮБОВНИЙ ХІД ПО ВУЛИЦІ РАДЯНСЬКІЙ

це хід весняних звірів це парад лемурів

мальовані роти палкіші свіжих ран

це час коли жага струмує навіть з мурів

це марш нагрітих тіл жагучих мов коран

це танці потіпах під солодовим небом

ясновельможна кров темніє мов чифір

дівчата з медучилищ пахнуть млосно медом

прозорі наче спирт летючі мов ефір

це вихід гультіпак під шелести акацій

похід під ліхтарі лоліток і моргух

мов піонерок плин у дні шкільних вакацій

повз вигуки афіш про м'ясо і про дух

повз біржу казино мелодію міліцію

пастушки з вітражів упирки з вар'єте

дурепи осяйні вогненні янголиці

ці малпи трохи мальви кожна з них цвіте

це час дерев і змій духмяний і такий

що виростає з ніг сурма хрипка і грішна

вони ідуть а ти як той більярдний кий

не в силі проказати навіть харе крішна

або ось ти поет улюбленець планет

що бачиш то щоку то вухо або кліпсу

заряджений такий увесь мов пістолет

готовий розрядитись влучно в першу ліпшу

або ось ви вуйки набичені буйтури

атлети з-під вітрин деталі від скульптури

або ось ти флейтист весь голубий аж синій

що трешся між купців з якихось абісиній

або хлоп'ята ви безвусі шкуродери

зелені королі вологі від жадань

уродженки весни пантери і ґетери

повз вас ідуть у сни в липку бездонну хлань

і потім розтають і недосяжні знов

тікають у гаї повітряних небес

над вулицею ніч

помада туш і кров

я так я так я так

я так тебе тебе

ЄХИДНА

Повертаємся, всіявши зойком оази:

кров на піхвах, засмага східна.

Та зачинене місто, мов острів прокази,

або клітка, в якій єхидна.

Поки нас не було, поки нас у пустині

прошивала сурма побідна,

на стовпах і криницях, мов сіль на хустині,

проступило тавро: єхидна.

Ми згубили себе в агарянськім поході.

Перемога цілком невидна.

І до рідних дверей нам достукатись годі,

і вітчизна немов єхидна.

Рідні панни зів'яли по вежах і клітях,

пізня ласка така фригідна.

В зимних венах померло дзвінке повноліття,

а в очах ожила єхидна.

Це вона відкладає століття, мов яйця,

по торгах, де музика мідна,

де помости смертей, де живуть і бояться,

де юрба сичить, мов єхидна.

Що я можу? Хрипуча сурма наді мною.

Я півсвіту пройшов приблизно.

Можу босим піти за твоєю труною,

рідна панно, стара вітчизно

НАРБУТОВЕ «А». 1917

Видатний графік Георгій Нарбут 1917 року в Петрограді починає створювати високомистецький варіант національної абетки.

нема електрики

і хліба і держави

якому ще вклонитися провидцю чи пресвітеру

отечество лежить собі двоглаве та іржаве

а ми вчимось писати нашу першу літеру

абетка починається на А

Артерія

Асирія

АптекА

АренА рАн глибокА мов трунА

історія кричить немов АбеткА

відкрите А мов Арф рАхмАннА грА

мов хор кАлік безкрАю ноту тягне

комусь АрАл

комусь Афон-горА

лети ж нАд нАми обгорілий Ангеле

нАш перший нАш голодний птАше нАш

зАкрите А нА шибениць глАголАх

впАде перо як тлінний АдАмАшк

нА Азію що вихололА й голА

кричуще А нАуки тА письмА

як АмбрАзури в аркАх АкАдемій

це Аполлон якого в нАс немА

Або АдАм в розтерзАнім едемі

нема лікарень борошна паперу

універсали розстріли декрети плач амвонів

абетку починаєм ніби еру

вчимось писати спалахи червоні

Але я замовкаю.

Це тільки ззовні цирк. А в дійсності — земля.

Я зупиняю механізм. Я касу замикаю.

Микаю-за. Ка-ю-ми-за. Бім-бом. І тра-ля-ля.

СУМНІВ

Такої ночі перейду місток,

ступлю на сніг і подолаю схил.

Всього мене — до мозку і кісток

пройме мороз, опівночі стосил.

О ніч німа, пустельна і совина!

Цей холод, ця тілесна печія…

Матерія — первинна. Це — провина.

(Як не моя й не Божа, то чия?)

Мої знання сумнівні і сумні.

Тому й жага нуртує, мов аорта, —

і я не сам: глузлива пика чорта

по-змовницьки підморгує мені.

Беріть мене, панове чортівня!

Тягніть у вир, де душу розітнуть.

А там, де народилося ягня,

про мене, безнадійного, зітхнуть…

«Це ти?» — «Це я, твій сум і щем…»

(oh, yes, my baby!) —

я загорну тебе плащем,

немов на небі…

книги поглинають нас як моря