Уявімо, що люди можуть заморозити всю нескінченну кількість усесвітів, за власним бажанням переходити з одного в інший та обирати, який з них має бути «справжнім», — що б не означало це слово тут.
— Я чую вас і можу навіть уявити ідею, яку ви описуєте, — сказав Тревіз, — але не можу змусити себе повірити, що таке могло колись статися.
— І я загалом теж, — відповів Дом. — Ось чому я й кажу, що все це здається казочкою. Хай там як, ця казочка стверджує, що були ті, хто міг вийти за межі часу й оглянути нескінченні пасма потенційної реальності. Цих людей називали Вічними, і коли вони були поза часом, то про них казали, що вони у Вічності. Їхнє завдання полягало в тому, щоб обрати Реальність, яка буде найпридатнішою для людства. Вони постійно вносили зміни — і ця історія є дуже детальною, бо, мушу вам сказати, написано її у формі епопеї непомірної довжини. Зрештою вони виявили (так кажуть) Усесвіт, у якому Земля була єдиною планетою в Галактиці, де можна було знайти складну екосистему, разом з розвитком розумного виду, здатного створити високу технологію. Це, як вони вирішили, саме та ситуація, за якої людство може бути в найбільшій безпеці. Вони заморозили це пасмо подій як Реальність, а тоді припинили свої операції. Тепер ми живемо в Галактиці, що заселена лише людьми, а ще численними рослинами, тваринами та мікроорганізмами, яких вони переносять із собою — добровільно чи через недогляд — від планети до планети і які зазвичай витісняють місцеві форми життя. Десь у тумані ймовірності є інші Реальності, у яких Галактика є домом для багатьох розумних видів, але вони недосяжні. У нашій Реальності ми самі. Від кожної дії та події в нашій Реальності відгалужуються інші гілки, і лише одна з них у кожному окремому випадку є продовженням Реальності