Чорна Рада

Хіба ж уся жи­знь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш - усе одна омана!

Сомко був воїн уро­ди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літопи­сах); був ви­сокий, огрядний собі пан, кругловидий, руся­вий; го­ло­ва в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зо­рі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-геть­ман­сь­ки

мабуть, не така божа воля, щоб Україна з упокоєм хліба-солі уживала

Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться.

Звався бо­жим чо­ло­віком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а хо­див без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей но­сив повні кишені. Що ж він робив із тими грі­ш­ми? Вику­пляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав свої­ми молитвами над недужим, а може, і свої­ми піснями; бо в йо­го пісня лилась, як чари, що слухає чо­ловік і не наслухає­ть­ся. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню сви­тину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому од­дав усякий.

Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картині, змалював той монастир Печерський? Щоб хто й не був ізроду в Києві, так щоб і той, читаючи, мов бачив на свої очі тії муровані огради, ту височенну дзвіницю, тії це­ркви під золотом та під скульптурою?

Еге, є сало, та не для кота!

Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в Києві.

Удар ти лихом об землю!

У коза­ків не ставало війська, - ми сіли на коні; у козаків не бу­ло гро­­шей, - ми дали їм і грошей, і зброю; укупі били ля­хів, уку­пі терпіли всякі пригоди, а як прийшлось до розкві­тан­ня, то ко­заки зостались козаками, а нас у поспільство по­ве­рнено! Що ж ми таке? Хіба ми не тії ж козаки?