Квіти зла

Поет як альбатрос — володар гроз та грому,

Глузує з блискавиць, жадає висоти,

Та, вигнаний з небес, на падолі земному

Крилатий велетень не має змоги йти.

буде створений, як день в безоболоччі,

З прасвітла, що його безмірність берегла,

Перед яким ясні й чудовні людські очі —

То тільки стемнених свічад нужденні скла!»

Хмеліє од весни і сонця юний дар,

П’янять його зірки і квіти, наче вина,

І в хлібі чує він амброзію й нектар.

Хмеліє од весни і сонця юний дар,

П’янять його зірки і квіти, наче вина,

І в хлібі чує він амброзію й нектар.

АЛЬБАТРОС
Буває, моряки піймають альбатроса,

Як заманеться їм розваги та забав.

І дивиться на них король блакиті скоса —

Він їхній корабель здалека проводжав.

Ходити по дошках природа не навчила —

Він присоромлений, хода його смішна.

Волочаться за ним великі білі крила,

Як весла по боках розбитого човна.

Незграба немічний ступає клишоного;

Прекрасний в небесах, а тут — як інвалід!..

Той — люльку в дзьоб дає, а той сміється з нього,

Каліку вдаючи, іде за птахом вслід!

Поет як альбатрос — володар гроз та грому,

Глузує з блискавиць, жадає висоти,

Та, вигнаний з небес, на падолі земному

Крилатий велетень не має змоги йти.

Ми щедро платимо за наше зізнавання,

Затяті в злочині та підлі в каятті,

Поет як альбатрос — володар гроз та грому,
Глузує з блискавиць, жадає висоти,
Та, вигнаний з небес, на падолі земному
Крилатий велетень не має змоги йти.

Як легко, духу мій, возносишся й летиш!

І наче той плавець, що зомліває в морі,

Ти мужньо й весело безмежжя неозорі

Долаєш, входячи в благословенну тиш.

Хто над життям собі торує вільну путь,

Хто вивчив легкома речей і квітів мову.

Ходити по дошках природа не навчила —

Він присоромлений, хода його смішна.

Волочаться за ним великі білі крила,

Як весла по боках розбитого човна.