Катя Бльостка

пам’ятаю, що бути мамою — це важлива, але не єдина складова мого життя. Я щодня повторюю, що мої діти мені нічого не винні. Вони не просилися на цей світ. Це було моє свідоме рішення — народити їх. Вони не зобов’язані виправдовувати мої сподівання та надії. Я не маю права самореалізовуватися через них, вішаючи на їхні голови тягар власних мрії, які не здійснилися, бо мені забракло сили, бажання, сміливості втілити їх у реальність.

Чи встигаю я все? Хєр там. Звичайно, ні. Але я встигаю головне — побути сама з собою щодня, поки мале спить. І я не готова жертвувати цим часом на користь чистого посуду, вимитої підлоги, натертих до блиску вікон, тому що, насправді, не бездоганний порядок створює приємну атмосферу в домі. Ні! Її створює щаслива, дбаюча про себе матера.

Не можна вчити дітей берегти матеріальні речі (з яких, до речі, вони виростуть уже через пів року) шляхом внутрішніх моральних репресій.

Пошли мені мудрості, щоб помічати красу таких буденних моментів. Щоб не забувати радіти їм. Щоб не обезцінювати їх. Бо мої діти так швидко ростуть. Вони ж спать лягають одними, а прокидаються вже іншими. Більшими, дорослішими, іншими… І три мішка грошей також, всєлєнна, пошли. Але це вже не обізатєльно…».

приймаю той факт, що для когось я — погана мама. Я розумію, що єдина людина, з якою змагатися є сенс, — це я вчорашня, а не Таня/Валя/Галя.

Але ще більше я хочу, щоб вона їх не обмежувала й не прив’язувала до себе, як те теля до вишні. Як я хочу, щоб вона їх не ламала, намагаючись утиснути в рамки саме мого бачення їхнього життя. Як я хочу, щоб мої діти розуміли, що їм не потрібно цю любов заслужити. Як я хочу, щоб моя любов не стала єдиною важливою любов’ю в їхньому житті…

Кіт на глині так крутити не вміє, як фінансово заохочений працівник готельної індустрії.

Хтось скаже: «Де наукові докази?» — а я скажу: «В сраці».

Одним словом, прикидайся шлангом.

Нормально те, що нормально для вас, і не треба почуватися винними й виправдовуватись