Панас Мирний

Дожидати страшного страшніше, ніж його переживати.

Ми не тільки над скотиною знущаємося, – ми й свого брата часом черкнемо…

Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом...

А проте й плащуватим, і в рямцях — треба женихів... аж цілий десяток женихів!

Усе то були животи, котрі притьмом бажали їсти й пити, аж роти пороззявляли. То була здавна, ще за гетьманщини, голодна, ненажерлива сарана, котра налетіла з Польщі на вільні степи розкішної України... Жерти, трощити — одна в неї здавна думка... Звикши підбирати крихти з панського столу, вилизувати тарілки після смачних панських страв, вона передала й потомкам нахлібницькі звичаї й страшенну жагу до всього смачного, солодкого. Своїми руками вона нічого не заробляла, бо шляхетські руки здались на що інше — до гострої шаблі, до легкої послуги чи королю, чи магнату... Потомки «голопузих» усмоктали з материним молоком про це думку... Було їх у війську сила, найбільше там вони й починали свою службу. А вертаючись додому, — бо військова служба раз — нелегка, а вдруге — й небезпечна, — осідались на батьківських грунтах — і роззявляли роти... Хотілося їсти й пити, і хороше походити... З чого ж його? Де його взяти, щоб своїх панських ручок не покаляти?

Життя, кажуть, зжити — не поле перейти. Життя — що погода. Як серед ясного літнього дня, коли сонце аж пече, так гріє та світить, дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари, — заклуботались вони; насупилось небо... заховалось сонце — похмуріло... загуло, закрутило, закушпелило шляхом... Зиркнула блискавка, загуркотав грім... гряк! трісь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! — не вспів озирнутись, як повернуло на негоду...

Одна Мотря щонедiлi, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копiйку на часточку за здоров’я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед пречистою на колiна й молила її тихим-гарячим словом, щоб вона берегла її дитину од лихої години, щоб направила його на добрий розум.

Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи одбiжить, бува, люльку в спiрцi, а грошей на нову катма, – вони складалися по шагу там, чи по копiйцi – i купували; чи порвалося що з одежi, при бiйцi, до останку, – вони йому вислужену й залежану в якого бережливого брали й давали...

Усе через те, що кожне само про себе дбає... Братове лихо – чуже лихо! Немає єдностi – чорт має й волi!

Ще генеральша в дорозi, а вже Потапович цiлi Пiски зганяє: муштрує «хохлiков», як треба «гаспажу» зустрiчати