Рильський М.Т.

Та й повів полки свої хоробрі
На землю Половецьку,

Отож якогось дня на бричці парокінній

В’їжджає в двір панич — і, повен нетерпіння,

Прямує до дверей дедалі радісніш

(А коні пущені смачний жують шпориш).

О краю мій, Литво![2] Ти на здоров'я схожа!

Яка ти дорога, лиш той збагнути може,

Хто втратив раз тебе. Як видиво живе,

Тебе малюю я, бо туга серце рве.

О Діво пресвята, що в Острій світиш Брамі,[3]

І Новогрудок наш отінюєш, і в храмі

У Ченстоховському проміння розлила!

Неси на пригорки, на луки оксамитні;

Де води Німану плюскочуться блакитні,

Де червоніє цвіт зелених конюшин,

Де гречка ніби сніг, свиріпа як бурштин,

Де хвилі срібляні високе котить жито,

Пшеничні колоски мов золотом налито,

Де квітчана межа звивається, як пас,

І груша на межі схиляється всякчас.

Велика чепурна виднілася стодола,

І золотилися тяжкі скирти довкола —

Набуток рільника з широкополих нив.

Струнких копиць та кіп ти б навіть не злічив,

Кругом розсипаних по полю, наче зорі.

Таке кохане все, знайоме до дрібниць,

Хоч бачене давно. Панич у місті вчився,

Науку довершив і вдома опинився.

Уважно огляда, як сестер та братів,

І стіни, і кутки, де хлопчиком ходив.

Та все поменшало і все не так блищить.

От, наче давній друг, старий портрет висить:

Костюшко[4] в краківській чемерці і при зброї,

Із шаблею в руці та з поглядом героя.

Таким він був, мабуть, коли заприсягав,

Що все своє життя на той вівтар поклав,

Де серце страдницьке великої вітчйзни, —

І клявся, осяйний, розчулений та грізний,

Що прожене мечем трьох збройних владарів

Чи сам паде на меч.[

А з шафи дивляться по-дружньому дзигари,

Знайомі з давніх літ. Він радісно підбіг,

Немовби привітать хотівши любо їх,

І за шнурок потяг, бажаючи почути

Оту Домбровського мазурку, що забути

Ніде б не міг поляк. Дзвенить вона, співа, —

І спомин юності у серці виплива.

По дому ходить гість, шукаючи кімнати,

Де довелось йому рости та виростати…

Найшов — і відступив здивовано панич:

Там жінка мешкає, це безперечна річ!

Та хто ж то? Дядько ж бо так досі й не женився,

А тітці Петербург давно вже полюбився!

То, може, ключниця? Одначе — фортеп’ян,

І ноти, і книжки, і золотий туман

Якогось милого, затишного безладдя…

Ні! Ручка молода в цій поралась шухляді!

Біленька сукня он, готова до вбрання

І кинута чомусь недбало, навмання;

Он пишно на вікні, лілові та багряні,

В вазонах розцвіли левкої та герані.

Народи і царі, державці і держави».