Євгенія Канчура

Може, воно й на краще, коли не знаєш, що востаннє робиш щось значуще: ось мама востаннє зустрічає мене біля воріт школи, її рука так заспокійливо тримає мою маленьку долоньку; ось тато востаннє згадує про мій день народження.

А знаєте, що останнє сказав

Зрештою, нагадав я собі, звідки мені знати, що саме мої погляди — правильні? Хто я такий, щоб казати, що їхнє життя змарноване? А може, то моє життя, тихе життя дослідника, зануреного у книги, закритого від усього світу, може, саме воно — змарноване?

На пенсію треба йти, коли ще можеш насолоджуватися життям. Ось моє гасло.

Зло — це не щось таке надлюдське, це те, що нижче за людське. Злочинець прагне бути важливим, але йому ніколи таким не стати, бо він назавжди залишиться меншим за людину.

Більшість подій, що назавжди перевертають твоє життя, трапляються зненацька — буває, вони промайнуть повз тебе непоміченими й ти лише згодом зрозумієш, що саме сталося. Ти несеш на руках своє маля, а потім усвідомлюєш, що той раз був останнім: його вже не так і легко підняти. Або одночасно з незнайомцем закочуєш очі із чогось кумедного, і він стає твоїм найкращим другом до скону. Або берешся за випадковий літній підробіток — і залишаєшся на цій роботі ще на двадцять років

Краще, коли ти кохав і втратив кохання своє, ніж кохання не мати ніколи, не знати, яке воно є»9. Усі цю цит

Лікар нарешті видав мені якесь снодійне, після того як мама наверещала на нього вчора у вітальні, — місячний запас якихось нових пігулок. Він не дуже хотів їх прописувати, бо, на його думку, скорботу потрібно прожити, «пройти крізь неї свідомо, щоб мати змогу вийти».

18:47 14 березня 2018 року